Dtwm.
prescout
 Розділ 1. Знайомство


Глава 1. День перший
Такі дівчата навряд грають у шахмати

Неділя, скрипіло крісло, на якому ледь рухаючись, щоб не розбудити батьків, сидів я. Мої пальці хаотично нажимали на чорні клавіші, які утворювали слова, словосполучення і навіть речення. Оповита в темряві рука, подеколи, тривожила мишку, яка тьмяно світила червоним кольором. Знову сидів до пізна, адже наступного дня, не потрібно підійматись о 6 годині, як я робив це зазвичай. Карантин.
Передивляючись в соціальній мережі чужі фотографії, натрапив на звичайнісінький листок в клітинку, на якому зображено двох дівчат. Одна з яких була схожою на Елен Пейдж із серіалу Регенезис. Зробивши комплімент та зауваживши схожість її героїні з Ліліт, у нас зав’язався діалог з автором «шедевра в кліточку» .
– Ага, я глянула кусочок, справді схожа, а потім зрозуміла помилку. Я малювала її і не думала зовсім про те, який в неї характер. Такі дівчата навряд грають у шахмати.
– Чому не грають? Це стиль бунтарки, а вони зазвичай навіть дуже розумні, і мають хороше мислення. А ці дві речі дуже важливі в шахматах.
Слово за словом, наша розмова розвивалась. Ми говорили про все, і одночас ні про що. Тільки одна думка застрягла в голові. «Чому вона так схожа? Вона добіса симпатична зі своєю чорною шапочкою з емблемою збірної Англії по футболу.». Пізніше виявилось, що шапка на її голові зовсім не її, а взята на вічне відання.


Галава 2. День другий. Ксєракс
Зу-зу, Бу-бу
11 ранку. Її досі немає онлайн. Я сидів і чекав. Чекав не відомо чого,
Ура вона зявилась. Потрібно написати, а що написати?
– Куку, ксєракс.
Відповідь була миттєвою:
– І тобі, не хворіти.
– І не будем, стараємся ізбєжать ат бактерій. Як справи?
– Ходиш в протичумному костюмчику? Справи? Як з ліва так і з права. Ото тільки з ванни вилізла. Сиджу з замотаним рушником на черешні.
– Знімай рушник, включай Металіку і суши волосся, як це зазвичай роблять метлюги. Тоже думаю іти побулькатись.
– Ага, обов’язково попробую. Уявляю собі який об’єм буде, всі довгоногі тітки так і обзавідуються. Біжи, приємного плавання.
– Дякую, тіки потрібно знайти свою гумову качечку.
– О ні, не жартуй з качечками, то тільки з вигляду вони такі без обідні.
– Я знаю, ось лежу собі у ванні, нікого не чіпаю, а тут як качка крякне, і як вкусить за нього… за пальця вказівного, я аж підскочив.
– А ти екстримал, з такими агресивними качечками купатись. Раджу купити тобі наддзьобника, а, то хто знає, за, що вона вкусить наступного разу.
Наша розмова все затягувалась. Я не помітив, як час спливав. Я був наче в вакуумі, на який не діють ніякі фізичні закони. Лиш дзвінок, який лунав з динаміка телефону нагадував про реальність, та голос у трубці, що кликав мене на вулицю. Зазвичай, після такого дзвінка я піднімав свою дупу, одягався, і як завжди чекав на «точці» вічно-запізнюючого друга. Але спілкування з нею настільки зачаровувало, що не хотілось ні вулиці, ні свіжого повітря, тим більше гулу в кафе. Я відмовився.
По мірі знайомства, ми взнавали один одного. Помітна схожість, практично ідентичні смаки в музиці, подібні інтереси. Все це вказувало на одне – ксєракс.
Історія слова «ксєракс» бере свій початок за 2 роки до того.
Після своєрідного жарту, про політичний притулок, я познайомився з двома дуже цікавими особистостями. Вони навчались в одному класі – 11-Б. Їхня дружба була міцніша любої мотузки, була мостом над глибокою прірвою, теплий плєд в дику холодну погоду, здавалось навіть відстань не зможе її розірвати, але як і в кожному фільмі, по мостику їхньої дружби пройшовся синьоокий блондин. Сварки, огидні вчинки одної з них, стали початком кінця. Пройшло кілька місяців, вони взагалі перестали розмовляти. Після закінчення школи, успішної здачі екзаменів, мильних церемоній та вручень атестатів, їхні дороги розійшлись. Одна залишилась в Тернополі, а друга поїхала у Київ.
До цих подій, часті прогулянки, влучні жарти, мелодійний метал, що лунав з великих наушників Зу-зу, все це споріднювало нас. Одного разу, під час прогулянки, ми вертались додому. Велика кількість магазинів, які освітлювали нам дорогу, все дальше і дальше протягувались по головній вулиці міста. Один з них мав своєрідну рекламу, зроблену з оракалу. З надписами «прінтєр, сканєр, багатофункціональні апарати, ксєракси». Ми чомусь почали дико сміятись, і обзивати один одного цими, здавалось нічим не віщуючими, словами. Наша увага припала до останього – ксєракс. Проходивши все далі до озера, ксєракс лунало через кожних три, ато і два слова. Так воно нам і закарбувалось. Було весело. Навіть зараз, коли я бачу когось із них, голосно кричу «Ксєракс!», і вона обертається, чи то Бубу, чи то Зузу.


Глава 3. Пятий кілометр
Більше не запропоную.

Листопад, здається п’ятниця. Погода тепла, але вітряна. Я, Ігор і Білий вирішили поїхати на авто-шоу. Зібравшись, надягнувши шоломи на голову, ми завели мотоцикли і поїхали. Дорога була суха, але узбіччя – мокре, болотисте. Білий відволікся, і ми ледь не гупнулись в болото. Фарт, або вміння керувати? Не знаю. Ми мчались на 5 кілометр, так звану площадку водіїв-початківців. Кілька десятків автівок, з модним сільським стайлінгом, і багато децибел від пердьожотруб, постали перед нами. Ми поставили мотоцикли, закинули шоломи на дзеркала, і попрямували дивитись це видовище. Шоу його було важко назвати, адже кожен міг їздити поміж коліс.
Після того як стало нудно, я написав їй СМС. Вона була з Софою, її найкращою подругою.
Чим довше ми там стояли – тим нудніші виступи були, а прямопрапорційно нудьзі зростав і вітер, який пронизував кожен волосок на тілі, через светр та куртку. Ставало дедалі холодніше і ми вирішили повернутись додому.
Прийшовши додому, скинувши верхній одяг я повторив процедуру, яка була вже закарбована в моїй пам’яті. Включити комп, поставити воду на чай. Взявши улюблену кружку «КАНАДА», яка дісталась мені від давніх друзів моєї мами, які живуть в країні з однойменною назвою кружки, я сипнув чаю, і залив кип’ятком, який вже булькав у білому чайнику.
Телефон почав вібрувати в кишені моїх улюблених джинсів. СМС. Я тут же відповів, знову зав’язався мінімальний діалог. Вона хотіла зустрітись. Я навіть не зробивши ковтка чаю, відписав, що тільки но вступив на поріг дому. Вона сприйняла це як відмову і написала: «Як хоч. Більше не запропоную». Моя відповідь була: «17-00. На зупинці біля «зеленої церкви»».
Вона запізнилась. На 10 хвилин. Зняла свої навушники КОСС, і повішала мені на шию, здається вони їй мішали. Ми пішли в сторону мікрорайону «Дружби». Проходивши повз магазин «прінтєр, сканер, ксєракс», я обізвав її Ксєр. Ми пройшли біля п’яти кілометрів. Покорили майже цілу «Дружбу» і вертавшись назад, зустріли цікаву рекламу політичного спрямування «Ю1Я1», але з гумором, оскільки тоді Тернопіль покоряв вірус H1N1, аля свинячий грип. Вона відображала тодішні події політичного життя України. Боротьба за президенство між Тимошенко і Яником. Жартома ми назвали себе вірусом Ю1Д1, який покорив практично цілу територію «Дружби».
Майже шість годин. Саме стільки ми мандрували. Проходивши повз кафе «Ретро», ми завітали до мого друга, одного з найкращих. Ми вчились з ним в школі, і дружили з 1 класу. Наше знайомство і подальша дружба почалась із запропонованої, мною, жуйки Орбіт. Сьогодні в нього був день народження. В цей день він працював. Ми зайшли на каву по ірландськи. Було смачно.
Виходячи з кафе, Назар пішов з нами, на перекур. Після прощання, я запропонував йому жуйку, на цей раз Екліпс зі смаком яблука, щоб не смерділо з рота, а то йому ще працювати дві години з клієнтами.
Ми прямували на зупинку де зупинявся 18. Остання маршрутка мала бути о 22-20, але чомусь приїхала раніше. Ми попрощались. Включивши Ін Флеймс, я помандрував на свою зупинку, де мене чекала 15 маршрутка. В дома як завжди, чай і комп’ютер. Після прогулянки ми ще розмовляли до 3 ночі, обмінювались враженнями про першу зустріч. Останніми словами діалогу були «І тобі солодко-персикових снів».
Глава 4. Перший день зими. Пекін.
Ах как вийду на балкон,
Возьму двухстволку.
Ах как ебану, а хули толку.

Збудили. В принципі як і завжди. Телефон все бормотав і бормотав. Намагався дзвонити Білий. Так як ми вчора домовлялись піти вибрати Назі подарок. Повністю прокинувшись, прийнявши душ, довівши себе до повного порядку і ковтнувши кусочок чаю я вийшов з квартири. Через 18 сходинок, я вже був на третьому поверсі і слухав мелодію дзвінка. Відкрила тьотя Оксана. Вона, як завжди спитала куди ми з посмішкою на лиці, на, що почула відповідь: «Та во, троха на дівки зібралисьмо». Вийшов Юрка і ми пішли.
Подоляни. Якіта поляки, викупили нікому не потрібний, богом забутий комплекс, кусок комбайнового, який вже давно розікрали, зробивши з нього розважальний центр і великий супер-маркет. Ми там були як в дома, навчались не подалік.
«Сільпо». Ми блукали по ньому з надією знайти подарок, такий щоб сподобався Назару з його їбанутими вподобаннями. Зупинились на виборі 0,7 «Старий Талін», і три сигари, так званих «кубіни». На касі, як завжди спитались чи є 18, а я як завжди з пафосом витягав копію паспорта, і тицяв касирші. Оплативши все, кинули все в рюкзак і помчались додому.
Відносний вечір. Попередньо зустрівшись в нас на «точці», ми накидали камінців в пакет, а все решта заховали. Чекали Назара. На горизонтів появився винуватець свята, яке було раніше, але через робочі обставини ми справляли нині. Пішли як завжди в «Паву». Взявши 4 стаканчика на сік, і 4 на «Старий Талін», піцу і кусок смаженої картоплі-фрі, яка була зовсім не похожа на свого побратима із МакШлаку, ми почали поглинати славнозвісний «Талін». Оскільки кавової рідини було мало, ми вирішили взяти ще пиво. Вийшли з «Пави» ми, м’яко кажучи ніякі. Вирішили іти ще на «Микулинецьке». По дорозі були спори куда ідем дальше? «Маяк»? Так, «Маяк»! Дружно вирішили всі. Але через надмірну кількість людей в даному закладі, ми так і не посмакували пива з Микулина. Йдем дальше. На горизонті пафосний та дорогущий «Пекін». А що? Ми собі можем позволити раз в рік. Зайшовши туда, ми були приємно здивовані інтер’єром. Посередині зали був струмок, і мостик через нього. Гарно. Лунала музика в китайському стилі, дівчинка в кімоно підійшла до нас та запропонувала меню. Ми взяли «Микулинецьке». Сиділи, пили пиво, багато сміялись. Курили сигару, почувались конченими «аристократами». Ігор розбив бокал, який ми заховали, щоб не платити. Українська натура давались в знаки. Він досі каже, що бокал сам впав, як у казці, бігла мишка, хвостиком зачепила і він розбився. Назі стало погано, туалет.
Заплативши за пиво, і купивши ще мінеральної води ми вийшли, йшли через Карпенка додому. Юрка і Ігор йшли в обнімку і співали « Ах как вийду, на балкон, возьму двухстволку, ах как ебану, а хули толку». Ми з Назаром йшли і сміялись з них. По дорозі зустріли «реальних пацанів», ми хотіли доєбатись до них, але вони вічливо нас вшили.
16 школа, наша рідна, нам лишилось кілька метрів по невеликому схилі, до зупинки, де ми вирішили «отверезіти». Крок, і два співака упали, вони продовжували співати свою «двухстволку» і одночас підніматись. Я і Назар пробували їм допомогти. Добре, що була темрява, нас ніхто не бачив.
Біля дому, Юрка вирішив купити ще мінералки. Його сушило.
Добрались всі успішно. Чай і включений комп. Я сидів, чекав на неї. Дивно, але вона також була трішки на підпитку. Ми почали розмовляти. Хтось із нас проговорився, здається таки вона. Після цього ми пішли спати, з привичними для себе «Добраніч, і хорошим побажанням на ніч». Вона вміє гарно писати, мені завжди подобалось це в ній.

Глава 5. Перший поцілунок.
Ти зі смаком коноплі.

Снився дивний сон, який перервали своїми теревенями мама та сестра. Вони говорили, щось про сватання. Здається я тоді вперше взнав про заручини Таньки. Я продовжував лежати на ліжку, намагаючись заснути, щоб додивитись сон. Зі всіма так буває, чи не так? Після невдалих спроб, я таки став на холодний паркет і пішов на кухню.
– Мамо, а чаю, що вже немає?
– Є, але тільки в пакетиках.
– Як таке можна пити? Фу!
Прийшлось заварювати каву. Тим часом пока вода починала помаленько закипати, я пішов у нужник, знаєте колись був серіал, «Справи Кепських», там чомусь так називали туалет, до якого завжди була велика черга. Запах кави тягнувся шлейфом від кухні, по коридору. Я вже був за компютером. Я згадував вчорашні події, чи то зізнання, чи то алкоголь говорив замість неї. А може це мені приснилось, – подумав я. Перечитавши історію, це таки була правда.
16-00. Зустрілись і зразу попрямували покоряти наступну частину «Дружби». Було тепло, як на таку погоду. Ми багато говорили та йшли, йшли та сміялись. Пройшовши «непідкорену» минулого разу частину мікрорайону, ми попрямувалив парк «Топільче», який був транзитом на шляху до «Острівка закоханих». Ми пішли на його західну частину, почали слухати музику та теревенити. Була хвилина паузи і ми поцілувались. Поцілунок був незвичний, але приємний, без лишніх слюнів.
– Ти зі смаком коноплі, – промовила вона.
– А, як ти знаєш який смак в коноплі?
Вона чомусь засоромилась, попри її попередні слова, що вона ніколи її не пробувала, і взагалі не курила.
Ми йшли, цілувались, тримались за руки. Ми була мов малі діти, що раділи від кожної лесті їх батьків. Час проминув незаміто.
Так ми добрались до її зупинки і чекали останнього 18. На зупинці ми бачили бабусь, і кілька жіночок, що дивно споглядали на наші довольні пики. Мабуть вони забули якими були? А можливо совдеповський менталітет, не позволяв їм таке робити. Це було поза їх нормами. Ми ще довго цілувались.
Приїхав 8, він також їхав до її дому. Ми його пропустили, щоб довше побути у двох. Але прибула ждана маршрутка, яка ще стояла близько 3хвилин, які ми провели разом в обнімку і не хотячи прощатись. Маршрутка завелась і вона ступила пять кроків, вернулась, поцілувала і побігла. Я йшов і обертався. Її силует ставав чим раз тим меньший.
По дорозі додому, я прикупив грейпфрут. Вона вже булав дома і чекала мене. Хвилювалась? Ми ще говорили до пізна і попрощались. На цей раз вона побажала мені те, що і приснилось.

(no subject)
prescout

Внутренний демон




Какой демон внутри тебя?

Два тижня.
prescout
Два тижні - це кінець
Кінець всього, що було
Неначе в прірву зірвалось
Все те, що є і було

Та прірва наче чорна яма
Туди скидають все те зло
Яке до вас підкралось незамітно
І гноїть вас в середині й в мозгах.

Брехня - хлоридна кислота,
Правду їсть, і залишає по собі
Гидкий, сморідний запах
І він ніколи не зійде

Проте прийде пора
Пора для змін і забуття
Забуду цей брехливий погляд
І лишиться лише Вона...
12.08.10 

А чорний пахне мною..
prescout
Якось, йдучи я по канйону,
Почувши запах висоти,
Зустрів, я, хлопчика на ньому,
Нажаль, він був сліпим завжди.
Він йшов повз мене
Свободу я пізнав тоді...
Як так можна жити?
Замурованим в стіні.
Не взрів він кольору земного,
І небесную блакить,
Проте він знав їх досконало
Усі ті кольори земні
Сонце пахне жовтим,
А зірки, вони, блистять.
Небо було синім,
А земля, вона, брудна.
Квітка кольору веселки,
Продовжував все він.
Звідки черпав всі знання отії?
Може він їх чує у ві сні?

Чим же пахне сірий?
Боячись спитався я.
Сірим пахнуть хмари.
А коричневий тоді?
Коричневий? - Болото,
У багатьох в душі таке.
Зелений? Пахне листям,
таким веселим і живим.
Червоний - кровю з серцем
І пристрасть, що тече у нім.

А білий пахне снігом,
Що впав поверх
цієї чорної землі
А чорний пахне мною.
Промовив жалісно мені.

Лекція охорони праці 10.09.10
Посвящається Доктору:)

Everybody lies
prescout
 Чудесно! 6,89 млрд людиськ, які брешуть. За статистикою людина бреше кожних 10хв, навіть не розуміючи цього. Отже, в рух іде математика. 6,89 млдр *  (24*60/10) = 992,16 млрд раз бреше все населеня землі за одну, сонячну, чи то не дуже добу.
Всі брешуть, від синів до прадідів, від доньок до прабабусь. Від пересічного громадянина до поважного політика, який протирає свій костюм за 10тис.$ сидячи на такому ж самому кріслі у Верхновній Раді України. Від продавця до підприємця. Від учня до вчителя. Від студента до викладача. Від найдорожчих тобі людей до найворожих ворогів. 
Ну ладно..ворог...йому наче б, то і можна брехати, але навіщо ж близьким, тим, що тебе люблять брехати? І у рух ідуть оправдання, які знову є брехнею. "Для тебе так буде краще"... "Правда тебе вбє"... фу... прогнило..чи не так?
А в принципі я люблю коли мені брешуть. Напевно я мазохіст, але так воно і є.
Ти спілкуєшся, дивишся на лице співрозмовника, дивишся на його відведений погляд, або очі які опущені на низ, руки які він теребить. Розумієте до чого я? Так..все це ознаки брехні. Всі люди брешуть. Та їхні емоції ніколи. Навіть найсекретніші агенти ЦРУ, чи то СБУ...навіть вони мають емоції, які їх видають.

-А як же ваша теорія, що всі брешуть.
-Я збрехав.


Випадкові знайомства
prescout
Нас є 6млрд. душ тушок.
Кожного дня рутини людей пересікаються мільйони раз. Зазвичай ці зустрічі випадкові, інколи сплановані. Люди знайомляться, фліртують, пліткують... на зупинках, в магазинах, в барах, дискотівках, універах, калєджах, школах, навіть у примітивних контактах.... 
Одного разу і я став жертвою такого знайомства...
Було це рік тому. Вона була в шапочці з розкуйовдженим волоссям, яке виглядало з під неї. Зразу промайнула симпатія. Вона любила малювати... як не дивно але все почалось з малюнка двох дівчаток, які грали шахмати.
"-Та, що з коротшеньким волоссям нагадує мені дівчинку з одного серіалу "РеГенезис"
"ЇЇ відповідь була на кшталт Я не бачила його, але обовязково подивлюсь"
Потім ми довго і зовсім не нудно почали спілкуватись. Інколи з людиною важко знайти спільну мову, та не з нею. Ми спілкувались два тижня. День в день. Від 11 ранку до 4 ночі. Тоді, ще був карантин H1N1 а-ля "Свинячий грип", памятаєте? Після цих двох тижнів ми вирішили пройтись погуляти. 6 годин промайнули, як 6 хвилин. Ми себе тоді називали вірус Ю1Д1, і була складена карта зони ураження цим вірусом. Діти..
Карта)

Як здавалось раніше ми закохались одне в одного...  Дивні ці випадкові знайомства.

13...its so magical..
prescout
 Хм...дивно.. вчора щось було...
13 листопада...люди, вони завжди собі щось придумують. Але чому дивуватись, всі люди дивні. Але чомусь з 13 числом у мене багато чого спільного. Ми любимся напевне. Воно для мене є щасливим, дивно, адже всі його проклинають. А пятниці 13-го, одні з найщасливіших днів, оскільки в ньому змішано: останій день робочого тижня, і вище згадуване 10+3.
Чомусь згадується 2003рік, червень місяць. То була пятниця 13-го, йдучи додому я наткнувся на на 20 гривень... Взагалі люблю Франка, а ще і памятник в Тернополі на його честь є... 
А ще в нашому місті є памятник Шевченку... дивина та в липні місяці 2007 року, у той же день, що і 2003 році, мені пощастило знайти Тараса Григоровича на купюріноміналом 100грн. Щастя чи не так?)
А 13 числа вересня пощастило на світ зявитись їй...  тій, що полонила моє серце... ой пардон, розум...
та менше з тим...
13. чудове число.. чай був добрий.

?

Log in